?

Log in

No account? Create an account
 
 
14 Апрель 2017 @ 20:22
 
Год назад я записалась на трёхмесячные курсы писательского мастерства в Харькове. К тому моменту я уже устала быть в изоляции и кататься между домом и больницей, захотелось какого-то общения, новых лиц и "свежего воздуха". В тот период мы с художниками как раз заканчивали работу над книжкой "Легенда про одно" и я подумывала о новом сборнике стихов.
То был курс лекций и мастер-классов от ведущих украинских писателей, издателей, критиков (речь шла о прозе, стихи как-то обходились стороной). Надо сказать, что посетила я меньше половины занятий, поскольку часто они совпадали с днями процедур и капельниц (после которых я часто просто валялась в кровати, и было не до искусства).
Но я к чему. На фоне тех лекций я вдруг в апреле написала несколько стихотворений на украинском языке. Это был, в общем-то, первый опыт (не то, чтобы я раньше не могла, но как-то не возникало такого порыва). А после окончания курса написала ещё несколько. В результате получился небольшой цикл из пяти стихотворений. Они вошли в осенний сборник "Frajile".

* * *

Кожного разу я думаю, що не влучу.
Мама завжди казала, що я везучий.
Тисячу раз казала, та не навчила,
як захищати зябри, латати крила.
Я пiдiймаю руки, хапаю вiтер.
Що менi з ним робити, куди подiти?
Сонце встромляє лезо межи шпалери
i роздирає ранок, як шмат паперу...

Боже, коли носив ти мене в долонi,
i розглядав прожилки мої на скронi,
чорнi мої зiницi, блакитнi вени,
що ти собi гадав про спадковi гени?
Звiдки ота луска, теє пiр'я нащо?
Мама завжди казала, що я ледащо.
Тисячу раз казала, але жалiла,
пестила плавники, випрямляла крила,
пiр'я складала вiялом на канапу...

Я розгорну цей простiр, неначе мапу,
я тятеву напну на старого лука.
Ти не казала, мамо, яка то мука –
здужати перед морем i перед небом,
бачити тiльки те, що направду треба,
бути як риба-птах, як стрiла скрипуча.
Але тепер я влучу.
Я точно влучу.

* * *

Навіть коли стоятимеш поряд із ними,
Будеш самотній, як пасажир на вокзалі.
Кожен, відтак, пустелю свою нестиме –
Через життя до смерті, і трохи далі.

Мури зруйнує часом, ліси здиміють,
Першими завше падають самі вперті.
Зрештою, всі поводяться, як уміють,
Жоден не хоче бачити далі смерті.

Так зазирнути далі свого кохання
Буде несила – наче тебе розкреше.
Кожного разу думаєш, що востаннє.
Кожного разу думаєш, як уперше.

Буде по тобі вічність чи порожнеча,
Марно гадати – стежки несповідимі.
І височінь лелеча, й земля чернеча
Сходяться через тебе – нерозділимі.

Так серед ночі схопишся і не знаєш,
Що то калатає в грудях – життя чи потому.
Скільки відпущено, більше собі не вкраєш.
Ранок займається, наче тобі одному.

* * *

Байдуже, хто мені скаже, що все скінчилося –
Злива, життя, кохання, слова та речі...
Аби вона на мене ось так дивилася
Кожного божого ранку, кожного вечора.

Дурневі бути щасливим – завжди є нагода.
Птаха співає, бо тим затуляє безодню.
Чим затулити так само тебе від негоди?
Хай не навіки, а хоч би на мить, на сьогодні.

Адже нічого немає, крім того, що маємо –
Злива, кохання, життя... Молоде та зелене
Літо пульсує у скронях: безсмертя не вкраємо
Ані на трохи. По всьому лишись біля мене.

Байдуже, скільки збиралися хмари над дахом,
Навіть у мряці є віра, любов і надія.
Дерево випустить пагін – і тішиться птаха.
Стане на ніжки малеча – і серце радіє.

Час відпускає нас далі без болю і суму,
Як не впирайся, а вічність чекає на брамі.
Дай мені руку, вже грають невидимі сурми,
Небо торкається міста за маківки храмів.

* * *

Спека бере за зябра і топить в небі –
Дихай отим блакитним, м'яким, гарячим.
Не поспішай, бо все, що насправді треба –
Бути живим і зрячим, живим і зрячим.

Птаха пливе вгорі, як небесна риба –
Глибше і глибше, неначе от-от потоне.
Скільки з цієї реальності не вистрибуй,
Не перетнеш без болю свої кордони.

Не перетнеш без остраху цю безодню,
Де лиш пісок і вітер будують стіни,
Але живи сьогодні, живи сьогодні,
Бо не помітиш, як сьогодення сплине.

Маєш квиток і маєш свою валізу.
Думай тепер – поїхати чи зостатись.
Спека, як сумнів, у кожну шпарину лізе,
Щоби в тобі гніздитися і зростати.

Шарпнеться потяг – вірветься щось у грудях,
Будеш стояти один на пустім пероні.
Плакати легше одному, аніж на людях.
Вітер читає світ по твоїй долоні...

* * *

День непритомніє, час добігає до серпня,
Літо густе і медове: пливи, наче риба.
Небо торкається серця, і ніжність нестерпна,
Наче від серця щоразу відкраяна скиба.

Я ніби досі малеча – життя нескінченне,
Тато живий і усміхнений, мама удома...
Щастя у кожній хвилині – просте і буденне –
Просто нічого, крім щастя, тобі невідомо.

Так не триватиме довго, змарнується літо,
Всохне троянда, заплетена в прути альтанки.
Там, де майбутнє холодною кригою вкрито,
В тебе завжди зостаються серпневі світанки.

Світ не чекатиме нас – полетить, понесеться,
Час захитає щосили невидимі ваги.
Все, що зостанеться – ніжність у твоєму серці –
Те, що насправді вартує твоєї уваги.

* * *

Мне даже казалось, что какие-то из этих стихотворений можно спеть.
Но у меня нет музыки. У меня кончилась музыка несколько лет назад. И завезут ли ещё, я не знаю. Поэтому достаю из памяти старые песенки, напеваю, пытаясь вспомнить слова и аккорды, которые затёрлись за сроком давности и кажутся почти чужими...
 
 
 
lily_anne_lklily_anne_lk on Апрель, 14, 2017 17:35 (UTC)

Спасибо))

will_05(Записки кота-путешественника)will_05 on Апрель, 14, 2017 19:19 (UTC)
стихи чудесные. спасибо вам за поэзию и всё-всё-всё - рецепты, рассказы про Полину и города. Пусть вам завезут музыку и побольше :)
Санечка НиколаеваСанечка Николаева on Апрель, 14, 2017 22:25 (UTC)
Такое чувство, что некоторые ваши стихи просто переведены на украинский. Мне ближе все-таки русский язык, не в стихах, а вообще. А я люблю песни ваши с моей первой кассеты: Ну полюби меня такую полюби, Снова ветер расплескал небеса, Я не буду, вот эти) но пусть музыку завозят всё равно!